10. Спірні питання застосування ст. 225 ЦК та доказування (п. 16 ППВСУ № 9)

22.06.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 191 Комментариев: 0

Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов’язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Розглядаючи справи за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК, суд відповідно до ст. 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

З наданих судами першої інстанції матеріалів узагальнень вбачається, що більшість справ про визнання недійсними правочинів у порядку ст. 225 ЦК стосувалися визнання недійсними заповітів.

Розглядаючи спір про визнання правочину недійсним на підставі ст. 225 ЦК – укладення його особою, що не могла в момент вчинення правочину  усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, суди для визначення наявності такого стану особи призначали судово-психіатричну експертизу.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним належить зазначеній особі. Лише в разі її смерті позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси порушені.

В основному такі позови пред’являються спадкоємцями особи, яка вчинила правочин. Причинами стану особи, за яких вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, були психічний розлад, фізичні страждання внаслідок хвороби, перебування в стані алкогольного сп’яніння. Встановлення стану особи в момент вчинення правочину є важливою обставиною.

При вирішенні вказаних спорів судам необхідно звертати увагу на стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину.

І хоча в цій категорії справ практика є достатньо усталеною, суди допускають деякі помилки, вирішуючи ці питання.

Так, суди першої інстанції іноді ігнорують питання про обов’язковість призначення експертизи у справах, де необхідно встановити психічний стан особи.

Обов’язковість вимог ст. 145 ЦПК щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання недійсним правочину на підставі ст. 225 ЦК, вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні ст. 58 ЦПК.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров’я суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Згідно з постановою ВСУ від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити насамперед на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Постановою ВСУ від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14 скасовано судове рішення у справі, предметом позову в якій було визнання недійсним договору купівлі-продажу з направленням справи на новий касаційний розгляд, з тих підстав, що суд не встановив факту неспроможності особи в момент укладення оспореного договору купівлі-продажу квартири розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, вказавши лише, що така її здатність була обмежена.

Крім того, у разі вирішення справ про оспорювання заповітів судам слід враховувати і роз’яснення абзацу другого п. 18 ППВСУ № 7, а саме, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК).

Як свідчать матеріали, надані для проведення аналізу, суди першої інстанції здебільшого враховують вищенаведені роз’яснення ППВСУ № 7 та ухвалюють законні й обґрунтовані рішення.

Зокрема, суди правильно виходять з того, що належним та допустимим доказом перебування фізичною особи у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути відповідна судово-психіатрична (посмертна судово-психіатрична) експертиза, яка відповідно до ст. 212 ЦПК має оцінюватись судами у сукупності з іншими доказами.

Разом з тим суди не завжди звертають увагу на те, що відповідний висновок експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Прикладом цього є така справа.

Х.Б. пред’явила позов до Х.О. про визнання недійсними довіреностей. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2013 року позов задоволено. На це рішення ПАТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що акт № 09 амбулаторної судово-психіатричної експертизи стосовно Х.О. не може братися до уваги, оскільки він не стосується того періоду, коли посвідчувались та видавались довіреності. Стосовно акта № 198 стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи стосовно Х.Б. від 15 серпня 2012 року, то така проводилася в рамках кримінальної справи і давала відповіді на поставлені слідчим запитання. В цьому акті зазначено, що із серпня 2007 року у психічному стані Х.Б. вперше маніфестували зміни, які виявились у зміні його поведінки, що також є недостатнім доказом абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Комментариев: 0
avatar