13. Поняття «тяжкі обставини» і «вкрай невигідні умови» для застосування ст. 233 ЦК (п. 23 ППВСУ № 9)

24.04.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 215 Комментариев: 0

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.

За змістом ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

Відповідно до правової позиції, яка міститься у постанові ВСУ від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини. Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні.

Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати таке.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов’язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов’язки.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Матеріали узагальнень показали, що незначна частина правочинів оспорювалася саме з підстав передбачених ст. 233 ЦК. При цьому в таких справах у більшості випадків остаточним було судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як приклад можна навести таку цивільну справу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 травня 2014 року в задоволенні позову Б.Ю. до Г.І. про визнання недійсним договору дарування з підстав передбачених ст. 233 ЦК, відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. При цьому апеляційний суд вважав, що позивач, не маючи реальної можливості сплачувати боргові зобов’язання та небезпідставно побоюючись звернення стягнення за цими зобов’язаннями на його майно, змушений був відчужити належну йому ½ частину житлового будинку на користь відповідачки, уникнувши тим самим можливої реалізації її за виконавчими листами. Саме для усунення загрози втратити житло за вимогами кредиторів, тобто у зв’язку з тяжкими обставинами, позивач уклав договір дарування на користь своєї дружини. Умови укладеного правочину для нього були вкрай невигідними, адже він позбавив себе єдиного житла у м. Ужгороді, причому відчужив його безоплатно, чим скористалась відповідачка.

Ухвалою ВССУ від 29 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не встановив та не зазначив у рішенні, у чому конкретно полягають вкрай невигідні умови договору дарування для Б.Ю., посилаючись на наявність судових рішень про стягнення з позивача грошових коштів та позасудових майнових претензій до нього, суд не зазначив, який зв’язок існує між ними та тяжкими обставинами, під впливом яких укладено угоду. При цьому суд апеляційної інстанції взагалі не врахував, що судові рішення про стягнення з Б.Ю. грошових сум ухвалені після вчинення оскаржуваного договору дарування. Також безпідставним було посилання апеляційного суду на факт відчуження позивачем єдиного житла, оскільки відповідно до довідки ТОВ «Наш добробут» Б.Ю. зареєстрований та проживає в іншій квартирі у м. Ужгороді.

Комментариев: 0
avatar