2. Спірні питання тлумачення змісту правочину (п. 3 ППВСУ № 9)

22.10.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 180 Комментариев: 0

У п. 3 ППВСУ № 9 зазначено, що при розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (ст. 213 ЦК, ст. 37 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК)) в порядку позовного провадження.

Правочин – це дія особи, яка відображає її внутрішню волю. Якщо волевиявлення виражене не чітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність у встановленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину.

У ч. 2 ст. 213 та ст. 637 ЦК закріплено, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (умов договору).

Статтею 213 ЦК визначено суб’єктів тлумачення правочину (частини 1, 2 ст. 213 ЦК та правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК).

Суб’єктом тлумачення правочину насамперед є його сторона (сторони).

Правила тлумачення правочину мають застосовуватися і в разі автентичного тлумачення правочину його сторонами, і в разі тлумачення правочину судом. Але якщо в разі автентичного тлумачення ця норма має рекомендаційний характер, то в разі випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч. 3 і ч. 4 ст. 213 ЦК є обов’язковим.

Відповідно до вказаних норм під час тлумачення змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо і в такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Матеріали, які надійшли з апеляційних судів, засвідчили, що проблема тлумачення правочинів не набула значного поширення.

Водночас внаслідок неоднакового підходу до застосування положень цивільного законодавства в аналізованій категорії справ виникають питання щодо виду провадження, в межах якого мають розглядатися вимоги щодо тлумачення змісту правочину.

 У суддів виникають питання про те, чи може бути заявлену самостійну вимогу про тлумачення правочину?

Ні у ст. 213 ЦК, ні в ЦПК не вказано вид провадження, в якому повинні заявлятися такі вимоги. Відповідь на це питання було надано у п. 3 ППВСУ № 9, згідно з яким такі вимоги можуть бути заявлені самостійно і підлягають розгляду в порядку позовного провадження. У переважній більшості випадків суди застосовують ці роз’яснення та розглядають вимоги про тлумачення змісту правочину за правилами позовного провадження.

Разом з тим суди дуже рідко звертають увагу на те, що як у ст. 213 ЦК, так і в п. 4 ППВСУ № 9 йдеться про те, що правочин тлумачиться судом лише при розгляді спору, а не сам по собі.

Також трапляються випадки, коли особи зверталися до суду з вимогами про тлумачення змісту правочину в порядку окремого провадження і суди задовольняли такі заяви в порядку, передбаченому розділом IV ЦПК.

Так, М.С.П. звернувся до суду із заявою про тлумачення заповіту, заінтересована особа – Бережанська міська рада. Рішенням Козівського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2015 року в порядку окремого провадження на підставі ч. 2 ст. 256, ст. 259 ЦПК, статей 213, 1256 ЦК, заяву було задоволено. Встановлено, що М.П.С., складаючи 21 червня 2010 року у Конюхівській сільській раді Козівського району Тернопільської області заповіт, мав намір заповісти М.С.П. належну йому квартиру. Рішення не оскаржено.

Така практика судів, враховуючи зміст норми права, вказані роз’яснення постанови Пленуму, є неправильною. Суди повинні повертати такі заяви, оскільки вони не підлягають розгляду в порядку окремого провадження.

Враховуючи наведене, оскільки вимоги про тлумачення змісту правочину можуть розглядатися лише в порядку позовного провадження, необхідно звертати увагу на те, що суд наділений повноваженнями вирішувати вказані вимоги лише за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов’язком за умови наявності спору. Метою тлумачення правочину є з’ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Як уже зазначалось, матеріали свідчать про те, що мають місце звернення до суду з позовними вимогами про тлумачення змісту правочину без наявності спору, що призводить до скасування судових рішень.

Так, Комсомольським районним судом м. Херсона було розглянуто справу за позовом К.Г.О. до К.Ю.О., реєстраційної служби Комсомольського районного управління юстиції про захист порушеного права шляхом тлумачення правочину та скасування державної реєстрації. Рішенням цього суду від 18 вересня 2014 року позов задоволено. Розтлумачено зміст правочину, а саме договору дарування від 20 травня 2003 року. Скасовано державну реєстрацію права власності на домоволодіння, здійснену на підставі вказаного договору.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 10 листопада 2014 року рішення районного суду в частині скасування державної реєстрації права власності на домоволодіння, здійсненої на підставі договору дарування від 20 травня 2003 року, скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Рішення суду в іншій частині залишено без змін.

Вказані судові рішення були скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 25 березня 2015 року (провадження за касаційною скаргою № 6-44913св14) з тих підстав, що суди попередніх інстанцій не встановили наявність між сторонами спору, не перевірили в чому саме полягає порушення прав позивача, та в який спосіб згідно із ст. 16 ЦК вони мають бути захищені, і чи є обставини, на які позивач посилається достатніми підставами для застосування ст. 213 ЦК. Також, суд касаційної інстанції зазначив, що позивач звернулася з позовом до відповідача про тлумачення змісту правочину, при цьому питання відповідності або невідповідності цього правочину вимогам закону він не ставить.

Крім того, трапляються непоодинокі випадки, коли позивачі звертаються з вимогами про тлумачення змісту правочину, але фактично їх вимоги спрямовані на оспорення окремих частин правочину.

Зокрема, ухвалою ВССУ від 09 жовтня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-30288св14) залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2014 року у справі за позовом М. до Б. про тлумачення правочину.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що фактично між сторонами виник спір щодо невідповідності вимогам закону окремих умов угоди від 28 серпня 2000 року, що є предметом розгляду інших спорів; позивач не зазначає у позові, які саме пункти угоди необхідно тлумачити, його вимоги спрямовані на встановлення змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про тлумачення змісту правочину, суди мають враховувати те, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження за наявності спору між його сторонами.  

 

Комментариев: 0
avatar