3. Розмежування нікчемних і оспорюваних правочинів (п. 4 ППВСУ № 9)

22.10.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 187 Комментариев: 0

Судам відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, вкрай важливим є розмежування двох понять: «нікчемний правочин» та «оспорюваний правочин», бо кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

Правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).

Згідно з вимогами ст. 215 ЦК нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог, а оспорюваним є той правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути судом визнаний недійсним.

Як свідчить практика, суди не завжди розрізняють нікчемні та оспорювані правочини.

У разі пред’явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди не звертають уваги на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином не з’ясовують, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.

Вказане призводить до того, що інколи суди ухвалюють рішення про визнання недійсними правочинів, які є нікчемними в силу закону.

При цьому суди не враховують, що нікчемний правочин не потребує визнання його недійсним судом. У разі ж встановлення підстав вважати правочин нікчемним суд повинен вказати в резолютивній частині рішення про його нікчемність та застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Прикладом цього є така справа.

Б.М. звернулася до суду із позовом до ПАТ «Банк «Форум» про визнання недійсним договору іпотеки, усунення перешкод у користуванні майном та зняття заборони на відчуження.

Обгрунтовуючи зазначене, позивач посилалась на те, що оспорений договір був укладений без відома її померлої матері внаслідок злочинної змови П.А. та приватного нотаріуса, і на  підтвердження цих обставин надала вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 06 грудня 2010 року, яким П.А. було засуджено за ч. 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України.

Ухвалюючи рішення від 05 листопада 2014 року про визнання правочину недійсним, Іршавський районний суд Закарпатської області виходив з того, що правочин було вчинено внаслідок злочинних дій позикодавця П.А. у змові з приватним нотаріусом без участі О.Г. (мати позивача), яка в договорі зазначена як іпотекодавець, а тому такий правочин порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення конституційних прав і свобод власника нерухомого майна – О.Г., та на використання всупереч закону її приватної власності.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що встановлені юридичні факти є підставою для кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається.

За таких обставин рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04 лютого 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним правочину та відмовлено в задоволенні такої вимоги. Одночасно визнано, що договір іпотеки є нікчемним.

Щодо вирішення цього питання суд касаційної інстанції неодноразово зазначав таке.

Так, ухвалою ВССУ від 16 березня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31487св15) скасував рішення Апеляційного суду Житомирської області від 29 вересня 2015 року у справі за позовом К. до О. про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, за зустрічним позовом О. до К. про визнання заповіту недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову О. та відмову у задоволенні зустрічного позову К., апеляційний суд виходив із того, що заповіт складений за відсутності вільного волевиявлення Л., оскільки він не підписаний ні останнім, ні іншою визначеною законом особою, посвідчений не уповноваженою особою, а тому відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК є недійсним.

Однак суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому ВССУ виходив із того, що згідно зі ст. 1257 ЦК заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК визнання судом такого заповіту недійсним не вимагається. Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.

Наведені в рішенні апеляційного суду обставини, зокрема недотримання під час складання заповіту вимог щодо його форми та посвідчення, відповідно до ст. 1257 ЦК свідчать про його нікчемність, а не оспорюваність.

Нікчемний заповіт незалежно від визнання його недійсним не створює наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Враховуючи наведене, вирішуючи питання про визнання недійсним правочину, суди повинні звертати увагу на роз’яснення, вказані у п. 5 ППВСУ № 9, чітко розмежовувати, до якого виду належить правочин, про визнання недійсним якого просить позивач, і залежно від встановлення вказаних обставин ухвалювати рішення про задоволення позову чи його відмову.

Саме правильне визначення виду недійсного правочину сприятиме вірному застосуванню норм ЦК, а відповідно, і швидкому відновленню порушеного права.

Комментариев: 0
avatar