4. Нікчемність правочину та застосування наслідків недійсності правочину (п. 5 ППВСУ № 9)

19.11.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 248 Комментариев: 0

У п. 5 ППВСУ № 9 вказано, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Під час проведення аналізу виявлено, що проблемним для судів залишається питання про необхідність підтвердження в судовому порядку нікчемності правочину.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно з роз’ясненнями, які містяться в п. 5 ППВСУ № 9, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.

Зі змісту роз’яснень вбачається, що звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту.

Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому в разі пред’явлення такої вимоги вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину або відмови в цьому. Тобто в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога.

Така правова позиція викладена у постанові ВСУ від 02 березня 2016 року № 6-308цс16.

Так, ВСУ, скасовуючи судове рішення, виходив із того, що ст. 215 ЦК розмежовано недійсні правочини на нікчемні – якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК тощо).

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак у разі невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п. 5 ППВСУ № 9).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з оспоренням та не визнанням іншими особами.

З-поміж іншого, результати аналізу судової практики в такій категорії справ свідчать про те, що неоднаковою є практика судів у питанні застосовування наслідків недійсності оспорюваного правочину в разі відсутності таких позовних вимог.

Частиною 5 ст. 216 ЦК передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тобто, виходячи зі змісту ст. 11 ЦПК, суд не має права вийти за межі позовних вимог.

Аналіз вказаних норм дає підстави вважати, що є суперечність між нормами ст. 11 ЦПК та ч. 5 ст. 216 ЦК , яка фактично дає суду право вийти за межі позовних вимог, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу.

У судовій практиці трапляються випадки застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, коли таких вимог позивачі не заявляли.

Так, ухвалою ВССУ від 24 липня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-16338св13) скасовано  рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 19 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 25 березня 2013 року в частині стягнення з ТОВ «Прайм Буд» на користь К. у порядку реституції 222 647 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення боргу і штрафних санкцій та задовольняючи вимоги зустрічного позову про визнання договорів недійсними, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання договорів позики недійсними та застосування правових наслідків такої недійсності.

Однак суд касаційної інстанції з такими висновками суду не погодився, зазначивши, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Договори, які ТОВ «Прайм Буд» просило визнати недійсними, є оспорюваним правочинами.

Вимоги про застосування наслідків недійсності цих правочинів сторонами правочину або однією з них не заявлялись та не були предметом розгляду.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати з власної ініціативи лише наслідки недійсності нікчемного правочину.

Застосовуючи з власної ініціативи наслідки недійсності оспорюваного правочину, суд першої інстанції цього не врахував.

Скасовуючи рішення без ухвалення будь-якого іншого в частині стягнення з ТОВ «Прайм Буд» на користь К. в порядку реституції суми у розмірі 222 647 грн, колегія суддів виходила з того, що вимога про застосування наслідків недійсного правочину не була заявлена у встановленому порядку, а відповідно, за правилами статей 11, 335 ЦПК не може бути предметом розгляду і щодо неї не може бути ухвалено рішення.

 

Комментариев: 0
avatar