5. Визнання правочину укладеним / неукладеним. Момент вчинення правочину (п. 8 ППВСУ № 9)

24.04.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 197 Комментариев: 0

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв’язку із цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 – 210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема свободі договору  (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК). Норма ч. 3 ст. 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги,  передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК.

У контексті недійсності правочинів актуальним є питання щодо моменту виникнення цивільних прав та обов’язків на підставі правочинів. На це звертається увага в п. 8 ППВСУ № 9, в абзаці першому якого зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнано недійсним правочин, що не вчинено.

Загальні норми визнання цивільно-правового договору укладеним наводяться в ч. 1 ст. 638 ЦК, відповідно до якої  договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Аналіз змісту цієї норми дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.

У ст. 640 ЦК встановлені додаткові критерії, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних умов, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які становлять сам зміст цих договорів. У першому випадку йдеться про консенсуальні договори,  у другому – про реальні.

Відповідно до ч. 2 ст. 640 ЦК якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

В абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

За результатами проведеного аналізу вбачається, що, вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суди не завжди враховують зазначені рекомендації, не з’ясовують в кожному конкретному випадку момент укладення договору, помилково задовольняють позови про визнання недійсними договорів, які є неукладеними, не враховують, що недійсними можуть бути визнані лише укладені договори.

Так, відмовляючи в задоволенні позову банку до Р. про стягнення заборгованості та задовольняючи зустрічний позов Р. до банку про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 31 травня 2012 року, з висновками якого погодився Апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 14 листопада 2012 року, виходив із того, що банк не виконав істотних умов кредитного договору та не передав їй грошові кошти, передбачені умовами договору. Оскільки кредитний договір є недійсним, то підстав для стягнення заборгованості немає. Внаслідок недійсності основного зобов’язання недійсним є договір і про його забезпечення.

Ухвалою ВССУ від 05 червня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-9999св13) скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 травня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 листопада 2012 року з направленням справи на новий розгляд.

Скасовуючи ці судові рішення, ВССУ виходив із того, що згідно ч. 2 ст. 640 ЦК в разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.

За змістом ст. 1046 ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення, що регулюють договір позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору

З огляду на вказані положення закону договір позики є реальним та вважається укладеним із моменту передання грошей. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошових коштів не породжує обов’язку позичальника повернути грошові кошти.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що банк не передав Р. грошових коштів, дійшов помилкового висновку про визнання кредитного договору недійсним із цих підстав.

Такі висновки суду є суперечливими та не відповідають положенням законодавства, оскільки недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Невиконання умов договору не може бути підставою для визнання його недійсним, це може зумовити його розірвання або покладення обов’язку виконати зобов’язання. 

Неукладеність і недійсність договору тягнуть за собою різні правові наслідки.

Такої ж правової позиції щодо визначення моменту укладення договору дотримується ВСУ в постанові від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК, має враховуватись судами загальної юрисдикції під час застосування норм права.

Скасовуючи судові рішення у справі, предметом позову якої було стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСУ виходив із того, що поняття договору позики визначено ст. 1046 ЦК, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передання предмета договору на підставі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів визначена в ч. 2 ст. 640 ЦК, за якою відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, тобто договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передання позичальнику грошової суми.

У зв’язку з наведеним, розглядаючи відповідну категорію справ, судам слід враховувати особливості укладення реальних правочинів.

Крім того, за результатами аналізу матеріалів справ, які надійшли з апеляційних судів, вбачається, що суди не завжди сприймають роз’яснення викладені в абзаці шостому п. 8 ППВСУ № 9, відповідного до якого вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові за такою вимогою. У такому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК.

Незважаючи на дискусійність в науці цього роз’яснення ВСУ, судова практика вищих судових інстанцій незмінна. Спір, який немає практичного значення, не повинен вирішуватися судом. Підтвердженням цього є й зміни, внесені до ст. 124 Конституції України (справи судами вирішуються лише в разі юридичного спору). Про неукладеність правочину як юридичну обставину справи може бути зазначено у мотивувальній частині судового рішення.

При цьому в судовій практиці трапляються випадки, коли суди задовольняють позови про визнання договорів неукладеними, не звертаючи уваги на те, що такий спосіб захисту, враховуючи положення ст. 16 ЦК та роз’яснення постанови, є неналежним.

Так, рішенням Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року у справі за позовом З. до ПП «Д.» про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків позов задоволено частково, визнано договір оренди ПП «Д.» нежилого приміщення неукладеним. Зобов’язано ПП «Д.» усунути перешкоди в користуванні З. належним йому на праві власності нежилим приміщенням та звільнити це приміщення. Стягнуто з ПП «Д.» на користь З. на відшкодування завданих збитків 34 000 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, не надано доказів фактичного передання позивачем орендованого приміщення відповідачу, спірний договір всупереч вимогам статей 793, 794 ЦК не був нотаріально посвідчений та зареєстрований.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 липня 2014 року рішення Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову З. до ПП «Д.» про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків.

В цьому випадку апеляційний суд правильно виправив помилки, допущені судом першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що, визнаючи договір оренди будівлі неукладеним, районний суд не звернув уваги на те, що такий спосіб захисту не передбачений ні ст. 16 ЦК, ні іншими актами цивільного законодавства, і дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання договору оренди неукладеним.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання недійсними договорів, судам слід здійснювати розмежування понять неукладеного, дійсного, недійсного (оспорюваного чи нікчемного) договору, враховувати те, що недійсним може бути визнаний лише укладений договір, а недодержання сторонами вимог щодо форми правочину чи порядку його укладення не може бути підставою для оспорювання такого правочину в судовому порядку, оскільки в силу закону такий правочин вважатиметься або неукладеним, або нікчемним.

Крім того, в абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення – відсутня згода за всіма істотними умовами договору.

Однак, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину визначено спеціальним законом як підставу його недійсності, у таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України від 12 лютого 2015 року № 191-VIII, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 – 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

З надісланих для аналізу матеріалів вбачається, що суди неодноразово розглядали позови про визнання договорів оренди землі недійсними з підстав відсутності у цих договорах однієї чи кількох істотних умов, передбачених ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

Практика розгляду таких справ свідчить про відсутність єдиного підходу до вирішення питання про те, чи є відсутність у договорі оренди землі істотних умов, визначних ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», беззаперечною підставою для визнання цього договору недійсним.

Так, Шполянським районним судом Черкаської області розглянута справа, предметом позову якої було визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що в укладених ними з відповідачем договорах оренди землі не конкретизовані істотні умови щодо форми та розміру орендної плати, що призвело, на їх думку, до порушення їх прав на отримання орендної плати відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі».

Шполянським районним судом Черкаської області позов задоволено, оспорювані договори оренди землі визнані недійсними у зв’язку з відсутністю в цих договорах однієї з істотних умов, передбачених ст. 15 Закону України «Про оренду землі», що призвело до порушення прав орендодавців на отримання орендної плати.

Однак рішенням апеляційного суду, ухваленим за результатами розгляду апеляційної скарги СПП «Павлівське», рішення районного суду  скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою ВССУ рішення апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Іншим прикладом застосування ст. 15 Закону України «Про оренду землі» є рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 06 травня 2014 року, яким задоволено позовні вимоги В. та ще 16 позивачів і визнано укладені ними з ТОВ «Гранд» протягом 2008–2010 років договори оренди земельних ділянок недійсними з тих підстав, що сторони не узгодили умови про зарахування інфляції; не вирішено питання щодо особи, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди; в деяких договорах відсутні акти визначення меж в натурі, кадастровий план земельної ділянки; не  визначено строк внесення орендної плати, не зазначено, яке саме зерно, якої якості та у які строки має видаватися в рахунок орендної плати. У задоволенні позову Л., Б., Р. відмолено за пропуском строків позовної давності.

Апеляційний суд Хмельницької області не погодився з такими висновками суду першої інстанції, скасував останнє і ухвалив нове рішення від 04 вересня 2014 року, яким в задоволенні позовних вимог відмовив в повному обсязі. Колегія суддів у своєму рішенні вказала, що будь-яких порушень прав та законних інтересів позивачів під час укладення ними договорів оренди належних їм земельних ділянок не встановлено. Дії позивачів свідчать про усвідомлення та підтвердження згоди з умовами укладених договорів оренди землі, доказом чого є укладення додаткових угод, отримання протягом тривалого часу орендної плати за землю; відсутність будь-яких спорів чи непорозумінь з приводу місяця розташування переданих в оренду земельних ділянок, розміру та строків внесення плати за землю, виду, вартості чи якості зерна, яке видавалось в рахунок орендної плати.

З метою уникнення неправильного застосування ст. 15 Закону України «Про оренду землі» судам під час розгляду справ цієї категорії необхідно керуватися правовими позиціями, викладеними у постановах ВСУ у справах № 6-78цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-215цс14 від 21 січня 2015 року, № 6‑233цс14 від 4 лютого 2015 року, згідно з якими відповідно до статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», визначити істотність цих умов, а також з’ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

 

Комментариев: 0
avatar