6. Розмежування реституції і віндикації (п. 10 ППВСУ № 9)

22.10.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 247 Комментариев: 0

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування  попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Результат аналізу узагальнень судів, як і практика касаційного суду, свідчить, про те, що в судовій практиці неоднозначно сприймають роз’яснення, викладені у п. 10 ППВСУ № 9.

Згідно зі статтями 216, 217 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція). Якщо у зв’язку з вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись за домовленістю сторін. Недійсність окремих частин правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п. 10 ППВСУ № 9, реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, –  з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Як свідчать результати аналізу матеріалів, наданих судами, у судів виникають труднощі при вирішенні таких справ, коли майно, передане на виконання недійсного правочину, було відчужене за договором купівлі-продажу третій особі. Суди задовольняли позови про визнання таких правочинів недійсними.

Так, Лисянським районним судом Черкаської області розглянута справа за позовом прокурора в інтересах держави до відповідачів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування майна від набувачів.

Із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі рішень Лисянської райдержадміністрації про надання дозволів на виготовлення та затвердження проектів із землеустрою щодо відведення  земельних ділянок для передання у приватну власність низці громадян були передані у приватну власність земельні ділянки в адміністративних межах сільських рад Лисянського району; частина громадян, отримавши державні акти на право власності на земельні ділянки, відчужила ці земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу третім особам.

Вважаючи, що зазначені рішення Лисянської райдержадміністрації прийняті з порушення вимог законодавства, прокурор просив визнати ці рішення незаконними і скасувати їх, скасувати видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнати недійсними договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області позовні вимоги прокурора задоволено частково, визнано незаконними та скасовано оскаржувані рішення Лисянської райдержадміністрації, скасовано видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнано недійсними укладені щодо цих земельних ділянок договори купівлі-продажу, за якими право власності на ці земельні ділянки набули треті особи.

Апеляційний суд Черкаської області вказане рішення суду першої інстанції скасував у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок і в задоволенні позову в цій частині відмовив.

Скасовуючи рішення, апеляційний суд зазначив, що відповідно до роз’яснень, викладених в п. 10 ППВСУ № 9 норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК. 

Аналіз статистичних даних дає підстави вважати, що судова практика щодо обрання позивачем правильного способу захисту за ст. 215 ЦК чи ст. 388 ЦК є найбільш суперечливою і неоднаковою.

Матеріали узагальнень свідчать про те, що нерідко мають місце звернення до суду з позовними вимогами про визнання договорів недійсними.

При цьому такі позови пред’явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.

Так, у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебувала справа за позовом заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Брюховецької селищної ради до Д., З., треті особи – Львівська регіональна філія державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», управління Держкомзему у м. Львові, приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу К., Л., К., про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання недійсним правочину.

Задовольняючи позовні вимоги, Шевченківський районний суд м. Львова, з висновками якого погодився Апеляційний суд Львівської області, виходив із того, що оскільки рішення відповідного органу про надання Д. земельної ділянки не приймалося, в неї права власності на земельну ділянку не виникло, то вона не мала права відчужувати спірну земельну ділянку З. Тому на підставі статей 203, 215 ЦК визнав державний акт та договір купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.

Ухвалою від 31 липня 2013 року ВССУ скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому ВССУ виходив із того, що згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК  вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Статтею 216 ЦК передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Заступник прокурора, подаючи позов в інтересах держави, як на обґрунтування вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним, посилався на те, що спір, який виник, зачіпає економічні інтереси держави, а земельна ділянка безпідставно вибула із власності останньої.

ЦК передбачено засади захисту права власності. Зокрема, згідно зі ст. 387 ЦК власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов’язальний спосіб захисту. У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК, які дають право витребувати майно в набувача.

Відповідно до ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач згідно ст. 10 ЦПК зобов’язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. При цьому юридично важливою обставиною є доведення факту добросовісності чи недобросовісності набувача майна.

Суд не звернув уваги на те, що позов пред’явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.

У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК, оскільки держава в особі Брюховецької селищної ради не була стороною оспореного договору. Відчужене за договором майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК.

Вирішуючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, суди не врахували, що його сторонами є Д. та З.

Крім того, не завжди судді звертають увагу, що на підставі згаданих норм матеріального права може бути визнаний недійсним договір, яким набуте без належної правової підстави майно передане третім особам, але не відчужене (наприклад, договір застави (іпотеки) такого майна).

Ухвалою ВССУ від 03 грудня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-11033св14) касаційну скаргу ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року відхилено, а касаційну скаргу Ш., до якої приєдналась К., на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року, та касаційну скаргу ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» на рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ «Виробничий комбінат «Курорт-Сервіс» про визнання недійсним договору іпотеки скасовано та залишено в цій частині в силі рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року.

Як убачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки, апеляційний суд виходив із того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна.

Проте суд касаційної інстанції зауважив, що апеляційний суд не звернув уваги на те,, що за своєю правовою природою договір іпотеки не є правочином щодо відчуження майна, тому такий договір може бути визнано недійсним, зокрема на підставі статей 203, 215 ЦК.

Слід зазначити, що передання спірного майна в заставу (іпотеку) під час укладення ланцюжка договорів щодо такого майна може бути підставою для визнання його недійсним, а не для витребування майна.

Наприклад, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27 лютого 2015 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 01 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким, зокрема, визнано недійсним договір іпотеки та припинено іпотеку квартири.

Ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним цього договору, колегія суддів обґрунтовано виходила з того, що спірний договір не є договором про відчуження майна, а суперечить статтям 203 та 572 ЦК і статтям 1, 3 Закону України «Про іпотеку», що згідно з ст. 215 ЦК є підставою для визнання його недійсним.

У судовій практиці були випадки, коли в позовах заявлялись одночасно вимоги про так звані віндикацію та реституцію.

Так, Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року, позовні вимоги Миколаївської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року в частині передання одному з відповідачів у власність земельної ділянки, визнано недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, визнано недійсним державний акт про право власності на цю земельну ділянку та скасовано його державну реєстрацію, зазначену земельну ділянку повернуто до комунальної власності.

Ухвалою від 22 липня 2015 року ВССУ відмовив Миколаївській міській раді та іншому заявнику у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК.

Постановою від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 ВСУ скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи вказані судові рішення ВСУ виходив із того, що норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 1212 ЦК, які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4, пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК.

Одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову – відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов’язально-правових способів.

Подібних справ до судів останнім часом надходить багато, і судова практика їх вирішення є неоднаковою, що свідчить про неоднаковість розуміння судами норм відповідного законодавства.

Таким чином, з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів щодо обрання належного способу захисту, зокрема правильного застосування ст. 216 чи ст. 388 ЦК, суди повинні враховувати правові висновки, викладені в постановах ВСУ у справах № 6-95цс13 від 18 вересня 2013 року, № 6-164цс14 від 29 жовтня 2014 року, № 6-327цс15 від 23 грудня 2015 року, № 6-2407цс15 від 17 лютого 2016 року.

Комментариев: 0
avatar