8. Порушення вимог закону щодо форми укладення договору (п. 12 ППВСУ № 9).

22.10.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 253 Комментариев: 0

Згідно п. 12 ППВСУ № 9 порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.

Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов’язання (йдеться про такі види забезпечення зобов’язання, як порука, застава, гарантія, завдаток, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в частині другій цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто, якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов’язкова письмова форма.

Матеріали узагальнень засвідчили, що останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості розгляду судами цивільних справ за позовами позичальників, поручителів до банків, інших фінансових установ про визнання недійсними основних договорів та договорів забезпечення виконання зобов’язань з підстав їх підписання не позивачами, а іншими особами.

Так, у серпні 2013 року В.О.М. звернулася в суд з позовом до акціонерного товариства «Піреус Банк МКБ» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, посилаючись на те, що вона кредитного договору не укладала і не підписувала, у графі позичальник стоїть підпис невідомої їй особи, просила визнати його недійсним, а оскільки недійсність основного зобов’язання тягне за собою недійсність правочину щодо його забезпечення, просила визнати недійсним і договір іпотеки.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. 

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до доручення В.О.М. уповноважила В.С.С. на укладення від її імені будь-яких договорів цивільно-правового характеру, тому підстави для визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки відсутні, кредитний договір підписаний В.С.С., що визнається останнім.

Ухвалою від 27 квітня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31645св15) ВССУ скасував ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що підписання договору від імені особи, яка його уклала, іншою особою, без зазначення про це у договорі з наведенням правових підстав вчинення підпису за іншу особу, є підставою для визнання його недійсним.

Суди, встановивши, що спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, мають виходити з того, що такий договір є вчиненим.

У цьому випадку п. 8 ППВСУ № 9 про невчинення чи неукладення договору не застосовується.

Зазначене вище є підставою для визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину.

Як виявлено під час проведення аналізу, суди не завжди враховують абзац другий п. 12 ППВСУ № 9, де увагу судів звернуто на те, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК вбачається, що не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).

Так, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 березня 2014 року  у справі за позовом Б.Н.М. до ТОВ «К.» про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 28 березня 2008 року, укладену між Б.Н.М. та ТОВ «К.».

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що позивачка не підписувала додаткову угоду з відповідачем, підпис на угоді їй не належав, а замість неї угоду підписано її дочкою С.Т.В., яка на час підписання угоди працювала у відповідача і не повідомила її про підписання угоди. Оскільки додаткова угода була укладено поза волею позивачки і вона не уповноважувала свою дочку на її підписання, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо недійсності вказаної додаткової угоди. При цьому як на підставу свого висновку суд послався на покази свідка.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року рішення Таращанського районного суду від 21 березня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд дійшов висновку, що підставою для задоволення позовних вимог судом першої інстанції стали пояснення свідка С.Т.В. (дочки позивачки). Будь-які інші дані на підтвердження доводів про те, що підпис на додатковій угоді від 28 березня 2012 року не належав орендодавцю, матеріали справи не містили, доказів цьому позивачка не надала.

Клопотань про призначення експертизи щодо підписання додаткової угоди іншою особою позивачка в суді першої інстанції не заявляла.

Ухвалою ВССУ від 23 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року залишено без змін.

Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд правильно виходив з того, що доказів непідписання спірної додаткової угоди позивачем надано не було, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи останньою не заявлялося (статті 10, 11, 60 ЦПК).

Комментариев: 0
avatar