9. Визнання правочину дійсним (п. 13 ППВСУ № 9). Щодо змін у законодавстві.

22.10.2018 Категория: Рекомендации гражданам/ Просмотров: 211 Комментариев: 0

З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

При розгляді таких справ суди повинні з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

У зв’язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно з ч. 2 ст. 220 ЦК, якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до роз’яснень, які містяться в п. 13 ППВСУ № 9, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов’язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Зміст вказаної статті в редакції до внесення змін Законом України № 1878-VI від 11 лютого 2010 року «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» мав такий вигляд: «договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності – і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації».

Результат аналізу судової практики дає підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спори про визнання договорів дійсними, не враховують положень ч. 2 ст. 220 та ч. 3 ст. 640 ЦК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) та згадані роз’яснення ППВСУ № 9. 

Прикладом неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм є ухвала ВССУ від 03 червня 2015  року (провадження за касаційною скаргою № 6-5374св15), якою скасовано ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 02 лютого 2015 року в частині позовних вимог С., справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зі змісту ухвали вбачається, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову C., суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між С. і ТОВ «СВФ КОЛО» фактично укладена і виконана угода купівлі-продажу квартири, проте відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення відповідної угоди.

Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу згідно ст. 657 ЦК (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК.

Така ж правова позиція викладена у постанові ВСУ від 19 червня 2013 року № 6-49цс13, прийнятій у порядку глави 3 розділу V ЦПК.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів дійсними, судам необхідно враховувати, що з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», яким ч. 3 ст. 640 ЦК викладено в новій редакції, а саме: «договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення».

Таким чином, до правочинів, укладених після 1 січня 2013 року, абзац 2 п. 13 ППВСУ № 9 у прямому своєму розумінні не може бути застосований.

Комментариев: 0
avatar